Надихнув перегляд фільму “Люксембург, Люксембург”, українського режисера Антоніо Лукіча. Дуже рекомендую переглянути.

Це була вже їх десята зустріч, хоча напочатку вона думала, що напевне їх буде не так багато, бо клієнт дуже специфічний – полковник, вояка. Вона знає таких. Прийшов до неї за направленням лікаря, з комплексною проблемою (війна, втрата великої кількості людей і непереборне почуття сорому за це, дружина покинула – зрадила з другом, донька не розмовляє, бо вважає його недоумком та ще купа усіляких траблів).

Чорнявий, невисокий на зріст, що навіть звання полковника якось не лягає на нього, очі добрі, виглядають з під чорних густих брів, як глибокі чорні ями. Схожий на якогось албанця з гір. Ззовні, як коршун, а душа, як у дитини. Її тішив його полтавський суржик і тому вона інколи дозволяла собі свій – житомирський. Це зближувало їх. Робило терапевтичний контакт теплішим.

Вона давно працює з військовими (вже дев’ятий рік війна), думала він прийде раз, другий, та й піде, з думкою, що це не для нього, уся ця психологія, бо він не псих. А він все ходить і все говорить про події двадцятилітньої давнини, які розлучили їх з братом. Говорить про те, скільки клопоту брат завдавав йому, порушуючи постійно закон. А у нього ж військова кар’єра. Про те, як він нелегально вивіз брата до Амстердаму, щоб врятувати від в’язниці і майже десять років не бачив його. Лише пізніше, коли наважився знову поїхати до Європи, зустрілися. Про своє почуття провини говорить. Винуватить себе за те, що вивіз його і лише таким чином зміг допомогти братові. І про сором говорить, який не дає йому спокою, бо він живе добре, а брат на чужині бідкається. І суперечності його розривають, бо з одного боку він себе вговорює, що брат хоч життя збереже собі з цією війною. А з іншого – розуміє, що у нього там таке життя, що й війни не треба.

Ось і сьогодні перед зустріччю вона була готова знову слухати про це. Адже розуміла, що теперішні його втрати і помилки підняли важкий тягар давно витісненого, але від того не легшого, болю.

Зайшов, як тінь. Сів. В очі не дивиться, на коліна свої прицілився. Мовчить. Терапевтична пауза затягнулася і вона обережно почала:

• Василю, Ви не проти, якщо я розповім Вам притчу про двох синів одного батька?
• А чо я маю бути проти?
• Дякую. – вона вдихнула, вмостилася у кріслі і почала – «Було у батька два сини, один став бандитом і все життя провів у в’язниці. Інший був відомий та успішний. І от коли першого сина запитали чому він встав таким, чому постійно потрапляє у візницю, він відповів – Нас з братом виховував один батько, наше життя було складним, батько важко працював і зовсім не приділяв нам уваги, ми часто не мали що їсти. То яким же я мав вирости? Тоді іншому братові поставили це ж запитання і він відповів – Нас з братом виховував один батько, наше життя було складним, батько важко працював і зовсім не приділяв нам уваги, ми часто не мали що їсти. То яким же я мав вирости?»

Вона завершила розповідати і обережно, як роблять тоді, коли бояться збудити дитину, що спить, видихнула і по інакшому вмостилася на своєму кріслі, переклавши свої гарні ноги одну на одну. Він мовчав і дивився у вікно, закотивши очі, як першокласник, що згадує домашнє завдання.

–  Чи можу я запитати, про що вона вам, ця притча? – обережно запитала вона.

• Та такоє… Може ти мені намікаєш, шо я маю завжди вибір і шо я лузер, бо тим вибором не користуюся?  – Він звертався до неї на ти, хоча вона підняла це питання ще на початку зустрічі, пояснюючи необхідність взаємної згоди на таке звертання. Та очевидно, він її не почув і тому, зважаючи на його професію і життєвий досвід, вона здалася і дозволила йому так до неї звертатися. – Якщо так, то ти хріновий психотерапевт! – додав він. – Твоє завдання казати мені, шо я крутий, хороший і «кружити» мене. Армія тобі за це гроші платить.
• Розумію Вашу злість, та ніби я такого не казала. Я розповіла притчу і запитала вашої думки. Чи ви саме таке почули? Якщо так, то мені шкода.
• Та ні. Це я щось завівся. Вибач. Сам не знаю чого. – при цих словах вона знову вловила той вайб сорому, який постійно кружляв над Василем.
• То нічого, Ви маєте право «завестися», маєте право на відреагування своїх почуттів. І не мусите вибачатися, якщо це не порушує моїх почуттів чи кордонів. Як порушить то я скажу, Ми ж домовлялися. Пам’ятаєте?
• Угу. Не знаю про що вона, ця притча. Про двох братів, які по різному живуть. Так, в мене є брат, і це все, що я побачив тут для себе. Бо наш батько нас покинув, він нас не ростив. Не розумію до чого ти мені її розповіла? – сказав він з якимось глибоким сумом, що вона аж відчула якийсь дискомфорт. Ніби втрачає контакт з ним. –  А ти що думаєш про цю твою притчу? – продовжив він. – Можеш мені сказати, чи це проти правил?
• Скажу, коли просите. Бачите, ця притча мені ніби й банальна з одного боку, а з іншого, поки я її вам розповідала, відчула глибоке співчуття до обох хлопців. Аж якось у тілі відчула якесь напруження. Ось тут, в грудях. Бо ніби кожен з них і мав батька, і не мав водночас. Кожен з них мав вибір, та з іншого боку обоє вони не мали цього вибору. Бо один бунтував проти біди і батьківського недогляду і таким чином заробляв увагу батька (таку собі скалічену любов), а інший заслуговував цю «любов» через неймовірні досягнення. І зараз я себе питаю, чи був котрийсь з них щасливим?
• Та напевне ж шо не був.
• Чому ви такий категоричний?
• Це ж очевидно, я тепер аж злий на них обох, як ти це сказала. На того, шо у в’язниці, я злий шо він такий лузер. А на того, шо успі-і-ішний (і його обличчя перекосилося на подовженій літері «і» так, що стало схожим на те, що його ось-ось вирве), на того я злий, шо він такий блатний.
• Може вони вам кого нагадують, що ви так емоційно включилися в це? – знову обережно запитала вона, намагаючись не зачепити Василя цим питанням.
• Ну не питай дурниць. За кого ти мене маєш? Я ж не тупий. Та ясно, шо мене і мого брата Миколу. Думаю, добре, що я його вивіз до Амстердаму двадцять років тому. Ти ж нікому не скажеш?
• У нас угода про конфіденційність. Пам’ятаєте?
• Так, так. Але ти ж розумієш, що мені зараз при посаді та ще й у війну треба бути обережним. У мене й так повна ср…
• Звичайно, розумію.
• А я все думав, що то моя провина і що я в шоколаді, як відвіз його в Амстердам, а він микається світом. А я виявляється також лузер.
• Ну, «лузер» це ви трохи загнули (як ви любите говорити). Спробуйте тепер подивитися на це інакше. Скажіть про це так, ніби ви про свою доньку кажете, яку так любите. Уявіть, що ваша донька на вашому місці.
• Тобто що я її покинув малою?
• Так, і що вона має ще сестру близнючку. І що вони мають різні долі, які схожі на долю вашу і брата.
• Тіпа одна прастітутка, а інша міністр?
• Ну можна й так.
• Ти добити мене хочеш? – і він аж вирівнявся, втиснувшись у спинку крісла. І став одразу дорослим і непохитним.
• Ви не мусите цього робити, якщо не хочете. Ви ж знаєте. Я просто пропоную – її терпіння вже вривалося але вона і бровою не повела, бо ж вона професіонал)). – То як? – перепитала вона, ніби їй байдуже буде він те робити чи ні, а в самої все тіло напружилося, як гітарна струна, очікуючи його відповіді.
• Ну добре. Уявив. – при цих словах він замовк, відкинувся на спинку крісла і закрив очі – Бля! – пролунало за кілька хвилин тиші.
• Поділіться, будь ласка, що означає ваше ..ля?
• Бідні діти.
• І що ви до тих дівчаток відчуваєте?
• Шкода їх, якось співчуваю їм (як ти казала).
• А якщо перефразувати ваші слова, то ви з братом теж «бідні діти»?
• Та певно що так і є. – він ніби злякався власних слів, став ніби меншим, тихим і їй захотілося його захистити. Зрозуміло, що вона не піддалася цьому контртрансферу (реакція перенесення у психотерапевта стосовно клієнта, коли психотерапевт реагує на клієнта так само, як на значиму особистість в ранній історії свого життя), вона сиділа і на її обличчі була лише м’яка, підтримуюча посмішка друга. І це було чесно (вона відчула, що її тіло одразу розслабилося).
• То як тепер ваше почуття провини за те, що ви ніби «в шоколаді, а брат микається світом»?
• Нема його. Не чуствую більше. Тепер жалко себе і брата.
• Ми щойно побачили, що співчуття це нормальне людське почуття за таких обставин. І нарешті ви його відчуваєте.
• І шо з тим робити? То ж гидко. Нормальні пацани таке не должні відчувати. Тим паче, я ж військовий, полковник…
• І «нормальним пацанам» можна таке відчувати. Просто на це треба час, безпечний простір. Трохи часу. Дозвольте собі. – вона ледь помітно посміхнулася, схиливши голову на бік.

Він дивився на неї своїми чорними глибокими ямами-очима і в глибині тих ям забриніла прозора волога. Він схилив голову і махнув рукою по щоці.

Час сесії завершився. Він піднявся, глибоко видихнув і сказав, дивлячись їй прямо в очі – Дякую ВАМ, це було круто, я так ніколи на це не дивився. Дякую.

Вона ще довго описувала випадок з цим полковником, щоб винести його на супервізію колегам. Щось вона таке відчуває до цього випадку, чи до клієнта, незрозуміле. Щось, що заважає їй працювати з ним.

Жалість чи злість? – думала вона складаючи у шафу написане. – Не зрозуміло. Треба розібратися. – сказала вона вголос, видихнувши, як після важкої праці, уявляючи, що скинула халат (так її вчили робити, щоб не «нести клієнта додому в голові») і вийшла з кабінету. Двічі клацнув дверний замок. Все – вулиця. Вона чекала на цей момент весь день, поглядаючи на ранню весну за вікном.

Весняний вечірній Київ тішив теплою прохолодою. Вона йшла, вдихаючи цей Київ в глибоко себе. Воєнний, весняний Київ. Вночі і вранці орки крепко бомбили, але наша ППО, то сила. – згадувала вона звуки глухих вибухів протиповітряної оборони.

Проходячи повз кінотеатр, який був поряд з її домом і в який вона час від часу ходила, щоб розвіяти самотність, яка неминуча у її професії, вона мимоволі звернула увагу на афішу. На ній було написано “Амстердам, Амстердам”. Дідько! – майнуло в її голові, – Оце називається «зняла халата». Треба сходити. – майнула думка і викликала стомлену, і якусь милу, посмішку. – То вже прямо дідусь Фрейд натякає. Ця посмішка стала злегка веселішою і зависла на її обличчі. Так вона й дійшла додому, стомлено посміхаючись і несучи в голові – Амстердам, Амстердам.

2 травня 2023, Київ, війна